Про ТБ Прилуки. Як воно починалось.

16 листопада ми відзначали день працівників радіо, телебачення та зв’язку України, а завтра, 21 листопада, відзначається всесвітній день телебачення. Наша редакція вирішила зустрітись із людиною, яка безпосередньо пов’язана із початком роботи телебачення у Прилуках. Перший професійний оператор телебачення «ТБ Прилуки» Олександр Кашкін відповів на наші питання.

- Доброго дня, Олександре Анатолійовичу, то як же все починалося?

-  Насправді сказати, як починалося створення телебачення у Прилуках від самого нуля, я не можу. Про це вам більш детально, із конкретними датами, могла би розповісти людина, яка безпосередньо створювала наш прилуцький телеканал від самого першого документа - Олег Назаренко, який згодом став головним інженером на телеканалі. Також багато чого про це знає колишній директор Сергій Голік, який пропрацював на цій посаді із самого першого дня телекомпанії сім років. Бо ТК «ТБ Прилуки» вперше вийшла в ефір,  якщо не помиляюсь, у листопаді 1995 року. А я став працювати на ТК «ТБ Прилуки» тільки з травня наступного року.

Взагалі, якщо згадувати всі прилуцькі телекомпанії, то найперше треба згадати телекомпанію «Планета». Для прилучан ця назва саме як телевізійна ніколи не звучала. Натомість, саме завдяки цій компанії, яка була заснована, якщо не помиляюсь, десь за рік- півтора перед «ТБ Прилуки» і існувала лише на папері і ніколи ні єдиної години не працювала, ми згодом отримали ТК «ТБ Прилуки» – за допомогою «Планети» було зроблено всю паперову «лабораторну роботу» і тому створення «ТБ Прилуки» пройшло більш-менш гладко.

Я згадую самий перший вихід у ефір «ТБ Прилуки» - декілька хвилин, вулицями міста їздить машина, із кабіни якої знімалися види Прилук. Знімалося на звичайну домашню відеокамеру, це було помітно по якості зображення. Картинка трусилася неймовірно, але сам факт для тогочасних Прилук був визначним! Як згодом мені розповідали, за кермом був Сергій Голік, а знімав все Олег Назаренко, і камера була чи то у когось позичена, чи то власна когось із них...

Якось ввечорі, восени 1995 року, десь згодом після того дня, коли вперше вийшла в ефір «ТБ Прилуки», я особисто розмовляв біля фонтанів із молодим чоловіком про передачу прилуцької телекомпанії. А він, як виявилось, був причетний до створення «Планети». Так от він казав про те, що на прикладі «Планети» було вивчено всі підводні камені і течії, всі зв’язки, які потрібно було встановити (не забуваймо - тоді це було набагато складніше, ніж згодом організувати, скажімо, інтернет-провайдера у Прилуках), всі тонкощі... а тепер ось його тягають по всяким контролюючим організаціям: ніяк не може закрити злощасну «Планету».

Також був приватний «Ефір-TV». Згадали? До речі, «Ефір» теж був зареєстрований майже за рік до реєстрації «ТБ Прилуки», але з’явився на екранах прилучан на півроку пізніше від першого виходу «ТБ Прилуки», а саме – у травні, і – відразу у кольорі! А канал «ТБ Прилуки» майже рік виходив у ч/б варіанті через технічні проблеми. Потім домовились для трансляції користуватись встановленим на ОРПЦ обладнанням «Ефір-TV» і «ТБ Прилуки» теж стало виходити у кольорі.

 - А як Ви потрапили на роботу на прилуцький телеканал?

Я зі сміхом згадую, як я потрапив на наш телеканал. Це свого часу була своєрідна невеличка афера, але зараз, коли вже пройшло стільки часу, про ті події можна й розповісти.

Справа в тім, що я змушений був залишити попереднє місце роботи за станом здоров’я. Це був якраз 1996 рік, середина «шалених дев’яностих». Все економічне життя в державі, якщо можна так сказати, завмерло, роботи ніде ніякої нема, а те, що пропонують, м’яко кажучи, далеке від щонайменше необхідного... Походивши деякий час у пошуках роботи, я вже подумував над тим, що прийдется погоджуватися на будь-яку роботу, яку хоч хтось десь запропонує.

Якось я зайшов до свого друга, посиділи, поговорили. Він у мене запитує, мовляв, ну як, знайшов роботу? Я відповів у тому сенсі, що де ж її зараз знайдеш? А він мені каже - а давай ми тебе влаштуємо на прилуцьке телебачення? Я запитав - а ким ?! я ж там нічого не розумію! А він сказав - а ми тебе влаштуємо туди оператором, там якраз шукають людину на посаду оператора.

Виявляється до того моменту на прилуцькому телеканалі не було навіть оператора! Все знімали директор та головний інженер, бо і колективу як такого ще не було! Телепередачі виходили спочатку раз на тиждень півгодини, потім, звісно, все частіше й довше.

Я взагалі-то сприйняв цю пропозицію як жарт. Але, теж жартома, сказав - ну, давай, спробуємо! Все одно діватися нікуди, роботи ніде немає ... От тільки проблема - це ж там треба на камері працювати, тобто треба її знати! А він мені - так це взагалі дрібниці, ти ж колись фотографією захоплювався? Ну так от, початкові знання вже повинні бути. А все інше будеш знімати на повному автоматі, а там з часом розберешся.

Я подумав, що у разі якщо нічого не вийде ... принаймні я спробував знайти роботу. От тільки я відеокамеру до того моменту, якщо по правді, і близько жодного разу в житті не бачив, не те що тримати у руках!

Я про це і сказав йому. Він просто мовчки вийшов в іншу кімнату і через секунду повернувся зі специфічного виду пластиковим кейсом - на, ознайомлюйся! Виявилось, що він вже давно знімав на відео весілля, дні народження, інші урочистості... То була велика відеокамера, яку треба було при зніманні тримати на плечі, Panasonic M-3000. На ті часи - велика рідкість в Прилуках. Він мені показав буквально три функції – як вставляти у відеокамеру касету із плівкою, як включати її і як робити «ближче-далі». Головне, сказав він, щоб при зйомці у тебе не трусились руки і не смикай зайвий раз камеру туди-сюди, бо відразу на відзнятому буде видно, що ти за цабе! Також він сказав, що скаже дирекції «ТБ Прилуки» про те, що я – один з найдосвідченіших операторів, який вже назнімав сотні урочистостей, що мене наввипередки запрошують на відеозйомку і що мене треба хапати, поки я погоджуюсь...

Коли я прийшов на співбесіду у телекомпанію, мене вже там, виявляється, чекали - мій друг дійсно там мене розхвалив на всі боки! Також виявилось, що директором там Сергій Голік, з яким я вже досить давно, ще з початку 80-х років, знайомий.

А далі вийшла кумедна ситуація – мені для того, щоб я продемонстрував свої здібності, дали відеокамеру... яка була зовсім не така, яку мені показував мій друг! Це була невеличка за розмірами камера, яку треба було тримати перед собою, і я навіть не уявляв – як її вмикати?! Олег Назаренко показав мені, як її вмикнути і ніби вибачаючись сказав, що я мабуть звик до «справжніх» великих камер,.. що на даний момент у них поки що ось така техніка, але вже замовлено напівпрофесійну і скоро вона вже буде... Якби він знав, із яким жахом я все те слухав – ой, яка ганьба зараз буде!..

Ми тут же сіли в машину і поїхали на ПЕРШУ У МОЄМУ ЖИТТІ зйомку – до центрального універмагу, знімати... валютних міняйл! Після нашого повернення всі, хто на той час мав відношення до «ТБ Прилуки» зійшлися подивитись, що ж я назнімав? Аякже, цікаво – перший штатний оператор буде! Виявилось – досить пристойно... :-) Сам про себе я подумав – добре, що хоч друга не підвів! Тут же мені сказали, що я прийнятий на посаду телеоператора.

 - А що тоді являла собою телекомпанія?

На той момент телекомпанія «ТБ Прилуки» займала одну велику кімнату на другому поверсі того ж будинку, де вона розташована й зараз. Всі інші кімнати, за винятком маленької кімнатки, яку займала бухгалтер, були просто розтрощені – звідти виїхала якась організація! Вже згодом їх поступово приводили у належний стан.

Саме так виглядала будівля ТК «ТБ Прилуки» на момент заснування телекомпанії. 

Тоді тут працювало всього 4 людини, це Сергій Голік, директор, Олег Назаренко, головний інженер, Олена Олексенко, диктор, ведуча, кореспондент, та бухгалтер, нажаль не пригадую ім’я та прізвище тієї приємної жінки. Ось і весь штат на момент мого знайомства із телекомпанією. Отже, прийняли мене на посаду оператора, а через три дні Ірину Михайліченко (нажаль вже покійна) на посаду кореспондента. Також було декілька позаштатних кореспондентів, які час від часу співпрацювали із телекомпанією.

Монтували всі передачі особисто Голік та Назаренко. Згодом були прийняті на роботу операторами монтажу Олександр Демченко (Дьома) та Олександр Горенко (Горєц) – монтажери що називається - від бога! Вони самі зі своєї ініціативи паяли «на колінах» якісь кабелі, щоб правильно скомутувати аудіоканали на відеотехніці різних форматів, постійно вигадували якісь нові форми комутації монтажного пульту, бо ж нікого поряд не було, хто б міг розповісти, як із ним працювать. Вони на звичайній домашній відеотехніці могли «без заїкання» змонтувати різні частини побіжної розмови! Пам’ятаю такий випадок – ми з Іриною Михайліченко знімали сюжет про скульптора Семена Кантура. Відомо, що він розмовляє досить швидко. Так от ми відзняли із ним інтерв’ю на 45 хвилин, а на передачу треба максимум хвилин 7! І ось наші оператори монтажу змогли на домашніх відеомагнітофоні та відеоплеєрі (нічого іншого просто не було) так змонтувати передачу, що потім сам Семен Кантур висловив Ірині Михайліченко подяку за роботу.

Згодом з’явився відеомагнітофон із покадровою перемоткою, для наших монтажерів робота стала на порядок простішою - і точнішою!

А потім у штаті компанії з’явився справжній дизайнер – Денис Чубко! Він створював дуже цікаві як на той час і можливості тієї техніки, електронні заставки! Особисто мені запам’яталась заставка, яку він створив для музичних поздоровлень! Його оформлення досить довго застосовували і після того, як він пішов із телекомпанії. Саме з його приходом у компанію наш прилуцький телеканал став потроху оформлюватись і вже мати своє лице! А ще саме Денис Чубко створив логотип ТК «ТБ Прилуки»! Хоча він про це воліє не згадувати, а якщо й згадує, то зі сміхом...

- Чому ж?

- Нажаль, Чубко пропрацював на ТК «ТБ Прилуки» дуже мало, трохи більше півроку. Компанія ж комунальна, «лихі дев’яності», заробітна платня мізерна... А він вже до моменту приходу на «ТБ Прилуки» встиг попрацювати у Києві із Романом Скрипіним (тоді – телеведучий, зараз відомий український медіа-менеджер) адміністратором на телепрограмі «Доброго ранку, Україно». Тому він постійно шукав пристойну роботу і досить швидко її знайшов - дизайнер-верстальник у Києві.

І ось Денис одного разу поїхав у Київ на день, а приїхав днів через три. Директор спробував його з ранку «викликати на килим», але Денис при всіх сказав – я вже тижнів зо два працюю у Києві, тому приїхав просто забрати свої деякі дрібні речі. На що йому Сергій Голік сказав, щоб Чубко, якщо вже так вийшло, хоча б розробив логотип на «ТБ Прилуки», мовляв – обіцяв, а не зробив. Чубко йому відповів, що він вже після полудня їде знову до Києва, бо ж там у нього робота, отже – просто ніколи. Ну, тоді ось зараз сідай та до полудня й зробиш, сказав директор. Чубко сказав, що такі речі нашвидкуруч не робляться, але директор висловився у тому сенсі, що не викаблучуйся, роби. На добру про тебе згадку.

Тому Денис Чубко вимушений був зробити хоч щось. «Саня, ну вот что мне делать? Нарисую первое, что в голову пришло», - сказав він мені. І намалював отой трикутник, спитав – якого кольору прапор міста? Я сказав – зеленого. А він - ну, то й трикутник буде зелений... Я йому сказав, що оті тоненькі смужки зверху літер... для поліграфії згодиться, а от для телебачення – не згодиться, бо буде дуже мерехтіти. «Ну, пусть будет пока так, а там приеду, может что-то придумаю более толковое». Та згодом все так і залишилось, бо вже часу щось вигадувати у нього просто не було. А після Чубка були неодноразові спроби щось вигадати, та вони не прижились. Зайвий раз переконуюсь - немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. :-)

Ось такий вигляд має авторський варіант логопиту - ТБ Прилуки, 41 канал.

- А якісь неординарні випадки у Вашій роботі були?

 - Та скільки завгодно! Пам’ятаю такий випадок – ми із Сергієм Голіком сидимо, монтуємо передачу. Вже далеко за північ, щось близько другої. І ось чуємо внизу у коридорі крадькома кроки. Директор тільки встиг взяти сигарету – перекурю, заодно й подивлюсь, що там,.. як у приміщення зайшли кремезні хлопці із автоматами! І нас із ним – лицем у підлогу! Хто ви і що тут робите?! Голік каже – я директор, а вони йому – ти давай, не смикайся, ми зараз з’ясуємо, який ти директор! Згодом з’ясувалось, що чомусь спрацювала сигналізація позавідомчої охорони, хоча ми її і не вмикали, от хлопці й прилетіли, а тут сидять два індівідууми (грабіжники???) і щось на апаратурі монтують! Сміялися потім всі... :-)

Загалом, колектив тоді підібрався сильний, з юмором! Не дивлячись на те, що було важко, майже задарма і ніхто не знав, що і як робити правильно – всі дуже хотіли зробити місцеве телебачення!

Згадую ще такі кумедні випадки. Треба було якось називати передачі, ну, там... поздоровлення, новини, модні тоді гороскопи. Я згадую обговорення назв для двох передач. Так, після довгого обговорення назви для новин, коли вже всі присутні стомилися, Олена Олексенко запропонувала – а давайте назвемо передачу «Колись», ну, із подвійним, так би мовити, дном – у сенсі, що було десь і колись, і – ану, колись! Тобто, розповідай! Миттєвий спалах сміху – і робочий настрій відновлено! Сергій Голік відразу ж підхопив – тоді передачу із поздоровленнями назвемо «Поздоровеньки»!

Іншого разу було й таке. Треба було чимось забити час. Декілька хвилин буквально. Тобто, зазвичай ставили гороскоп, а цього разу виявилось, що немає газети із гороскопом на наступну неділю. І тут Валерій Дорошенко запропонував – а давайте знімемо смішну пародію на гороскоп, бо всі ці гороскопи вже в печінках сидять, якщо чесно! Запропонували – зробили. Валерій вдягнувся у чорну шкіряну куртку, взяв у мене чорний шкіряний картуз, також одягнув чорні окуляри,.. і щось таке смішне молов перед камерою, що я із Демченком біля монтажного пульту ледве втрималися до кінця запису – заіржали як коні!

А наступного дня отримали від директора наганяй! Виявляється, у Прилуках є люди, які сприймають гороскопи дуже до уваги! Ну, і цей наш «гороскоп» – теж. І серед таких людей виявився одна місцева дуже впливова людина, з великим баблом.. не буду називати прізвища. Так от він, виявляється, подзвонив директору і висловив йому свій «праведний гнів» - як ви «пасмєлі» так познушатись над почуттями людей! Ми із Дорошенком спробували було пояснити директору, що це ж – жарт, невже ж не зрозуміло?! Та де там?! Хто ж нас став слухати!!!

Також пригадую кумедний випадок. Ми із Іриною Михайліченко поїхали у Київ знімати матеріал про видатного прилучанина, соліста хору імені Верьовки Володимира Бойка. Приїхали у Київ, сіли у метро, доїхали до станції «Палац Україна», виходимо до Палацу. І перше, що ми із нею побачили на виході - здоровенний біг-борд посеред чималого рівненько викошеного газону: «Козак - на твій смак! ВАТ Україна, Прилуцька тютюнова фабрика». Ірина із реготом повертається до мене: «Ну це ж треба! Проїхати за 150 кілометрів від Прилук, щоб посеред Києва зустріти рекламу продукції свого міста!»

- А було щось таке, що Вам запам’яталося найбільше?

Найбільш мені запам’яталося, як ми із Іриною Михайліченко знімали передачу про наш славетний авіаційний полк. Ми приїхали до їхнього штабу, зняли коротеньке інтерв’ю із командиром полку, а потім він послався на зайнятість і "передав" нас своєму заму по політичній частині, мовляв, от він вам більше розкаже. Той відповів на всі наші питання, а потім кудись передзвонив і... запросив завтра знімати тренувальні польоти! Для нас - просто відмінно, буде дуже видовищний матеріал!

Треба нагадати, що це була друга половина 90-х, польотів в полку майже не було. А тут, виявляється, їм дали авіаційного керосину і вони від завтра будуть літати декілька днів! Для полка це було майже свято!

Отже наступного дня була чудова погода, ми прийшли знімати на аеродром. Нас провели до контрольно-диспетчерської башти, ми відзняли роботу керівника польотів і авіадиспетчерів, зазирнули до кімнати метеорологічної служби. А коли ж будуть злітати літаки? А замполіт нам - так ви теж із нами летите! Ми не повірили своїм вухам! Як це? Це ж - бойові літаки, хто ж нас туди і головне - як, посадить??? А виявилось все дуже просто - льотчики літали на відпрацювання злету-посадки на учбовому літаку Ту-134УБЛ. А він всередині дуже цікавий - неначе з автобуса «Турист» зробили літак. Кабіна - як у літака Ту-22М3, потім - кабіна штурмана, а потім салон - як у автобусі. Бо призначений цей літак якраз для навчання льотчиків та штурманів, одні навчаються у кабінах, інші - чекають своєї черги у салоні...

Залізли ми із Іриною по драбинці. Вірніше - я заліз дуже швидко, а ось Ірину, жінку дуже велику, прийшлося туди майже заносити. Сіли у салоні, пристібнулись. Ну, автобус автобусом! :-) Здається - ось зайде контролер перевіряти квитки. Але почали запускатись двигуни і, трохи почекавши, ми покотились, стала нарощуватись швидкість, все більше стала відчуватись нерівність гладкого, якщо дивитись із землі, аеродрому. Виявилось, що він зовсім не такий аж рівний! Потім, грім двигунів перейшов у рев, літак вже нісся злетною смугою, нас стало трясти несамовито, літак шалено вібрував і ось-ось наче розпадеться на всі заклепки! Таке враження, що хтось суне наш літак на шаленій швидкості пральною дошкою!

В польоті - Ту-134УБЛ.  Можливо, саме на цьому літаку знімали свою передачу співробітники «ТБ Прилуки».

А я ж - оператор, мені все знімати ще ж треба! Я піднявся зі свого крісла і від одного борту до іншого - знімаю, стараюся не пропустити ні секунди. Я ж все повинен помічати! :-)

Дивлюсь на Ірину - вона зблідла, закрила очі і наче молиться. А поряд із нею сидів замполіт полку, який весь час пояснював Ірині, що зараз відбувається. От якраз в цей момент він казав, Ірино, шановна, не хвилюйтеся Ви так, ми ще не злетіли, ну, розумієте, це ж військова техніка, вона не призначена для м’якості, не хвилюйтеся... А потім якось зненацька - абсолютно ніякого шаленого трясіння та вібрації! Неначе просто стоїмо. Замполіт Ірині - ну от бачите, ми вже летимо.

Поки я дивився на Ірину, повертаюсь до ілюмінатора - а ми вже над Заїздом, і досить високо! Як тільки перестало трясти Ірина знову стала собою - Сашко, давай ось тут знімай, дивись он там не пропусти!

А потім якась невидима сила стала мене підіймати! Я в той момент пожалів, що у мене на ногах немає кігтів як у кота! Ну правда! Я повернувся до замполіта, а він сміється - ми переходимо зі зльоту у горизонтальний політ, тепер ти відчув, що таке невагомість! Коли все заспокоїлося і я знову став на ноги, замполіт сказав Ірині - можна відстібнути пояс на кріслі, ми вже летимо горизонтально. І справді - двигуни якось стали працювати спокійніше, майже нечутно, чи то, скоріш за все, ми просто вже звикли до їх гудіння.

А потім літак почав різко хилитись на правий борт. Ірина злякано подивилась на замполіта, а він - не турбуйтеся, ми повертаємо, я спеціально для Вас, Ірино, попросив льотчиків пролетіти над містом. А вона йому - а можна взагалі так? Він відповів, що взагалі то не можна літати низько над містом, але для нашого прилуцького телебачення чого не зробиш?! Тут Ірина знову за своє - Сашко, давай он там дивись, ось тут знімай...

Я дивлюсь - а ми вже розвернулися над нескінченними полями, які з висоти - маленькі клаптики, і вже наближаємося до Прилук зі сторони Колісників. Потім наш літак пролетів по прямій якраз над Білещиною, вулицею Садовою, над автовокзалом, над вулицею Пирятинською... Вигляд Прилук з висоти мене просто зачарував - все таке рівненьке, красивеньке, неначе іграшкове. Особливо мені запам’ятався центр, кінотеатр та гідротехнікум на фоні крила.

Ірина мені - піди до кабіни льотчиків, зніми, що вони там роблять, потім прийдеш, знімемо інтервью із паном підполковником на борту літака. Я пішов туди. Кабіна виявилась дуже тісною, я навіть не уявляв, наскільки! Я так-сяк примостився позаду за льотчиками і став знімати. Дивлюсь вперед, а скло кабіни неначе закрите сірою вологою ватою - куди летимо, хто зна... Виявилось, що поки я йшов до кабіни льотчиків, наш літак зайшов у хмари. А льотчики між собою - он, дивись, смуга попереду! Де вони там що побачили, для мене й досі загадка. Мені вони пояснили, що для них це, в принципі, нормальна погода, ми просто летимо у низьких дощових хмарах! А потім якось відразу ми вивалилися із хмар і прямо попереду нас з’явилася "маленька"  посадкова смуга. Ми летіли неначе під стелею...

Коли ми сідали, все повторилося у зворотньому порядку - шалена вібрація і тряска, які перейшли у звичайне коливання на колесах, потім знову - грім двигунів! Ірина до замполіта - а що це таке? А він їй - так у нас же свій графік, ми відпрацьовуємо зліт-посадку, і поки льотчики не зроблять це декілька зльотів та посадок кожен - ніхто не буде зупиняти літак!.. Так ми зробили декілька "вісімок" навколо аеродрому...

Коли ми виходили з літака, Ірина Михайліченко вже сміялася сама зі своїх страхів і сказала, що вона готова ще не раз так політати! :-) А ми привезли на телекомпанію надзвичайно цікавий матеріал! Це ососбисто для мене найбільш пам’ятний день роботи на «ТБ Прилуки».

- А як взагалі працювалося у тогочасній телекомпанії?

Потроху ми набиралися досвіду, люди у місті вже не лякалися камери, якщо можна так сказати, навіть стали запрошувати на підприємства та у організації, заздалегідь повідомляти про якісь події, які відбуваються або ж відбудуться у місті. В колективі постійно з’являлися нові ідеї, ми потроху вчилися знімати рекламу. Мені як «технареві» зрозуміліше і помітніше була саме технічна частина роботи, тому, звичайно, я можу казати тільки про цей аспект.

Стала з’являтися нова, напівпрофесійна техніка, нові комп’ютери. Пам’ятаю, ми дуже пишались тим, що на телекомпанії у Чубка був потужний, як нам тоді здавалося, комп’ютер, х386, на якому він працював із 3D-програмами, на ньому був вінчестер ємністю аж 60 МБ, потім його замінили на 80 МБ, Денис сказав, що ось тепер цього об’єму вистачить назавжди! :-) Чубко з Києва привіз Windows-3.11, згодом на 16 дискетах – новітню тоді Windows-95…

Ми поступово переходили з домашнього формату VHS на напівпрофесійний формат S-VHS. Моєю основною камерою була напівпрофесійна аналогова Panasonic AG-455 – чудова надійна та невибаглива техніка! Вона відрізнялась дуже великою чутливістю - нею можна було знімати навіть при світлі однієї тонесенької церковної свічки (технічно правильно - чутливість 0,75 люкса)! І що важливо – з’явились два монтажних місця, робота пішла значно швидше.

Наостанок всі передачі записувались на дві касети, везлися на Горову Білещину на ОРТПЦ і там черговий вже у відповідний час запускав їх зі... звичайного домашнього відеоплеєра! Тому остаточні варіанти записувались у форматі VHS.

Ніяких ноутбуків чи тим більш планшетів тоді у нас не було. На всю телекомпанію було аж два комп’ютери - один у дизайнера і один для титрування. Кореспонденти працювали із ручкою та блокнотом. І коли вже все в основному було домовлено про зйомки і обмірковано – тільки тоді бралися за роботу із оператором або ж монтажером.

Колектив набирався досвіду, робота налагоджувалась.

Єдине, що не змінювалось – один-єдиний оператор на всю телекомпанію! Я був один, а кореспондентів, штатних та позаштатних – семеро, а іноді й більше. Вони з ранку пороз’їдуться на місця своїх зйомок, а потім надзвонюють – де оператор, чому запізнюється? Були такі дні, коли я отримував від дирекції на горіхи за те, що не встигав щось відзняти. А причина банальна – я частенько приходив на роботу на 8 годин ранку, брав із собою камеру, світло, запас касет та батарей на цілий день і – пішки – по всьому місту! Бо транспорт у нас начебто й був, «Нива», але вона дуже рідко виїздила із гаража, бо її нам передали вже «вбитою» і її постійно ремонтували! І з роботи часто приходилось йти десь близько дванадцятої ночі, бо ж відзняти – одна справа, а ще ж треба передивитись, попідписувати касети, приготувати кожному з кореспондентів те, що для нього відзнято і приготувати техніку на завтра.

Роботи додалося в рази, а заробітна платня – та ж сама, мізерна.

Люди почали шукати крашу роботу. Першим пішов дизайнер Чубко, за ним – оператор монтажу Демченко, стали постійно змінюватись кореспонденти. Так, Іна Галаніна, яка єдина на той час закінчила з відзнакою у Києві курси інтенсивної підготовки для співробітників місцевих телекомпаній, які були організовані, якщо правильно запам’ятав, британською Бі-Бі-Сі, (власник сертифікату про закінчення цих курсів мав право влаштовуватись у місцеві телекомпанії по всьому світу) теж вимушена була покинути «ТБ Прилуки». Згодом пішов і «батько-засновник», головний інженер телекомпанії Олег Назаренко.

- Так, ми знаємо, Ви там теж надовго не затримались. Чому якщо не секрет?

Я почав звертатись до дирекції – я просто фізично не встигаю, тому дайте мені хоча б помічника на половину дня. Відповідь одна - немає можливості! Згодом, правда, взяли учнем Сашу Тонкошнура (Тоніка) і Дмитра Левченка. Але вони були не у штаті, тому сьогодні є бажання чомусь навчитись, то приходять, а завтра-післязавтра їх нема.

Одного разу я на голому місці отримав особливо могутній наганяй за те, що не встиг вчасно на відкриття виставки у музеї, а її відкривав сам Беркут, здається він тоді був замом у Шамрая! А тут, вже точно й не скажу, щось там таке було у місцевій верхівці, що треба було активно миготіти міському начальству перед очима прилучан. Тут такий законний привід як зараз кажуть пропіаритись, а оператора немає – тому відкриття затримали на півгодини. Уявляєте, місцеві боги і шановні гості, до півсотні людей під музеєм чекають якогось оператора! А я просто майже біг від самої міської лікарні, бо знімав там із Дорошенком сюжет у хірургічному відділенні! Ну, просто фізично не встигав!

Я від директора вислухав все, що він почув від Беркута, потім все, що він думав про мене у зв’язку із цим затриманим відкриттям. Це була остання крапля мого терпіння! Тому я просто сказав директорові, що із завтрашнього дня я на «ТБ Прилуки» не працюю - з мене вистачить! І тому автоматично штатним оператором став Сашко Тонкошнур, а помічником у нього – Дмитро Левченко. Згодом, коли Левченко пішов, у Тонкошнура став учнем Костенко...

Ось так поволі і розбігся колектив, який починав таку нову для Прилук справу – телебачення. Розбіглися люди, які готові були працювати – і працювали! – майже на ентузіазмі, які у хорошому сенсі «горіли» на цій роботі. Причина, як завжди, проста – нестача грошей і, мабуть, уваги тодішньої місцевої влади.

 На фото: знаменита AG-455

Розмову вів Прилучан.  21.11.2014 

Похожие статьи:

Цікаве → Як зникла слава труду

Цікаве → Писати завжди, писати скрізь: чудо-ручки