Близька серцю дальня авіація

10 серпня 2013 - Crok
article105.jpg

Так сталося, що в смутні часи розколу, який зіштовхував між собою не лише країни та народи, а іноді й родичів у сім'ях, коли в економіці і фінансовій системі тривав безлад, а в прикордонних сусідніх країнах гримів "град" локальних конфліктів, у нас в Україні знайшлися військові, які фактично відвоювали право українців вільно жити на своїй землі. Це були авіатори - "стратеги" - пілоти і техніки носіїв крилатих ракет дальньої стратегічної авіації, а очолили їх два офіцери - майбутній перший командувач стратегічної авіації незалежної України генерал-майор авіації Михайло Башкіров та його безпосередній заступник з авіаційно-інженерної служби полковник Григорій Потапчук. Саме вони спільно та одночасно ухвалили доленосне рішення: першими пішли на свідомий ризик, взяли на себе відповідальність і зробили все необхідне для того, щоб наша країна отримала право мати свої стратегічні бомбардувальники. Нині вони відставні військові пенсіонери, а колись, покликані армійською долею, пройшли разом вогонь і воду. Вони ніколи не втрачають можливості зустрітися і пригадати події, які відбувалися навколо ядерних ракетоносіїв 20 років тому.

Генерал Башкіров, полковник Потапчук

Генерал М. Башкіров, полковник Г. Потапчук

- Тоді мало хто з українських політиків переймався проблемою, що саме на практиці робити з ядерною зброєю, флотом, стратегічною авіацією, - почав свою розповідь Михайло Михайлович Башкіров. - У січні 92-го керівництво нашої держави на всеармійській нараді заявило, що всі військові формування і військове майно, які перебувають на території України, є українськими. Мова здебільшого йшла про сухопутні війська, склади з озброєнням. А я відстоював озброєних повітряними ракетоносіями "стратегів". Спочатку свою дивізію, на озброєнні якої були славетні бомбардувальники Ту-95МС, а потім і за сусідів заступився, у розпорядженні яких була справжня гордість нації - Ту-160.

В нашій дивізії тоді розміщувались два комплекси ядерного озброєння. На той час нам по чотири місяці не видавали грошового забезпечення. Нічим було розрахуватися за електроенергію та газ. Додайте до цього вкрай складний морально-психологічний клімат. Наприклад, щодо вибору подальшої своєї долі колектив лише тільки льотчиків-стратегів дивізії приблизно розділився 50 на 50. Неспокійно було і серед інженерно-технічного складу. Там виникали стихійні "офіцерські зібрання", з якими доводилося розбиратися моєму заступнику по посаді і товаришу по службі Григорію Васильовичу Потапчуку. Взагалі, вважаю, що це були важкі часи. Україна та Росія ділили "ядерну кнопку", тодішній наш Президент Леонід Кравчук заявляв щось на кшталт, що ця кнопка управління ядерними боєголовками завжди була у Москві й тому ми не маємо можливості впливати на геополітичну ситуацію. Тобто публічно всьому населенню через пресу доносили, що хоча ядерна зброя у нас і є, але ми не спроможні її самостійно обслуговувати та зберігати і не можемо керувати нею. А тому наші ракети несуть загрозу не тільки нашій країні, й усьому світові. І їх треба якнайшвидше розміняти на якісь політичні гарантії безпеки. Відверто скажу, з великим здивуванням слухав про це. І тоді вважав, і сьогодні, що саме наявність ядерної зброї є справжнім гарантом безпеки та суверенітету держави проти зазіхань різного роду "гарячих голів". У нас залишалось на той час до 20% всього ядерного потенціалу СРСР, і ще були військові спеціалісти, які дуже добре знали, як правильно обслуговувати та застосовувати цю зброю...

Три "українські" дивізії дальньої авіації мали 24 важких стратегічних бомбардувальників Ту-95МС (за класифікацією НАТО - Bear-H) і 19 Ту-160 (за класифікацією НАТО - Blackjack). Один літак Ту-95МС-16, наприклад, міг транспортувати на борту 16 одиниць 1700-кілограмових ракет Х-55-СМ (за класифікацією НАТО - Kent AS15). Кожна з цих одиниць фактично є дозвуковою крилатою ракетою повітряного базування, що стартує з борту бомбардувальника і призначена для ліквідації стратегічних об'єктів на відстані до 4500 км за допомогою ядерної боєголовки потужністю 200 кілотонн. Її дуже важко збити, бо при підльоті ракета обминає рельєф місцевості на висоті 70 метрів та на швидкості 450-500 кілометрів за годину. Тобто потенційний ворог знав, що у випадку "ситуації" від Головнокомандувача Збройних Сил України, яким був на той час Президент Леонід Кравчук, генерал-майору Михайлу Башкірову надійде наказ, а він як командувач стратегічної авіації України зробить усе можливе для того, щоб "пілоти-стратеги" вчасно й без помилок виконали бойове завдання.

- Точну кількість Х-55, які зберігались на складах дивізій, навіть тепер вам назвати не маю права, - визнав генерал Башкіров. - Скажу лише, що коли у лютому 1992 року я отримав наказ Головнокомандувача Об'єднаних Збройних Сил СНД Шапошнікова забезпечити переліт стратегічних бомбардувальників на базу Енгельс в Росію, цих ракет у нас нараховувалось кілька сотень. Звісно, не просто було ухвалити рішення наперекір генералу армії і довести його на нараді до відома всіх офіцерів. І ось тут зазначу, що без допомоги свого заступника з інженерно-авіаційної служби полковника Григорія Потапчука, який мав серед своїх підлеглих неабиякий авторитет, навіть і не знаю, як би виходили із цієї ситуації.

Від автора
Уявіть собі стратегічний бомбардувальник Ту-160 висотою 13 метрів, довжиною 54 метри і з розмахом крила теж півсотні метрів, зі злітною вагою в середньому 275 тонн. Яким повинне бути обслуговування для таких красенів? Які ангари та обладнання повинна мати ТЕЧ для них?

Військові фахівці з інженерної психології давно помітили неписане правило, що чим краще на землі на всіх рівнях полкової ієрархії спрацьовує система "льотчик - технік", тим більша в небі вірогідність успішного виконання завдань та безпечного повернення екіпажів. Яскравий приклад такого товариського спілкування - це Маестро і Кузьмич - герої відомої всім стрічки Бикова "В бій ідуть лише старики".

- Бажання перехрестити командира, коли він вперше сказав, що літаки в Росію не полетять, у мене не виникало, - згадує полковник запасу Григорій Потапчук. - Фільм дійсно гарний, але нам тоді було зовсім не до жартів... Грудень 91-го. На столі лежала телеграма про відправку стратегічних бомбардувальників Ту-95 і їхніх повітряних заправників Іл-78 в Росію, у місто Енгельс. "У даному випадку ми не маємо жодного права самостійно вирішувати, віддавати наші літаки чи ні, - наголосив генерал Башкіров. - Ми на території вже самостійної держави і зобов'язані рахуватися з цим".

Зібрав я своїх заступників і відверто сказав, що ось така ситуація: віддати літаки - це фактично зрада, а не віддати або відкрито заважати - теж не можна... Посиділи, поміркували. А доповідь у Москву двічі на тиждень: у понеділок зранку і щоп'ятниці ввечері. До того ж, кожного дня черговий інженер зі штабу армії виловлює по телефону чергового інженера і запитує, що зроблено за добу. Ми вирішили тягнути час якнайдовше. Але, як? Формуляри! Ця документація на літаки займає дуже багато місця - майже двоповерхові будинки, там по 18 ящиків документації на один літак. Без неї будь-який авіаінженер не має права приймати чи передавати авіатехніку. Але таємні формуляри, де написані тактико-технічні характеристики конкретного літака, плюс таємні паспорти на секретну апаратуру, - невеликі за розміром книжечки і займають мало місця. Отримавши команду, зібрав їх зі всіх літаків і закрив у себе у сейфі.

У середині січня транспортником Ан-12 прибула з Росії група льотчиків (6 екіпажів) і приступила до прийняття літаків. Відкрито ми цим процесам не заважали. Кожного дня від них приходили до мене люди за формулярами. Тепер вже не пам'ятаю, що вигадував: казав, що вони то на заводі, то ще десь, що віддам їх в останню чергу. Одне слово, кожен новий день додавав нервової напруги.

Через деякий час прийшла телеграма вже за підписом командувача армії з наказом відправляти літаки в Енгельс.

Зранку наступного дня було призначено виліт в Енгельс перших двох літаків. На п'ятихвилинці запитую в офіцерів, що робитимемо? Всім стало зрозуміло: тільки-но перший літак злетить, інші вже не зупинити, так і переженуть з  України всі до останнього. Хтось запропонував перекрити смугу нашими штатними машинами. Однак цей варіант відкинули одразу, - це відкритий опір. Тоді Михайло Михайлович каже мені: "Так, Потапчук, ви місцевий, а тому їдьте у Білу Церкву до командира мотострілецької дивізії і домовляйтесь, щоб не ми, а вони перекрили БТРами злітну смугу". З Михайлом Гущиним - виконувачем обов'язків начальника штабу сіли в "уазик", приїхали туди. І незабаром на паралельному злітній смузі шосе з'явились БТРи.

А ось як це приблизно виглядало на аеродромі з вікон диспетчерської.

- Годинник показує 10 ранку, - згадує генерал Михайло Башкіров. - Льотчики-перегінники вже в кабінах Іл-78, але вирулювати їм спочатку не дають, йдуть переговори в ефірі, українське керівництво злетіти не дозволяє. Льотчики з Енгельса запускають двигуни двох літаків і починають вирулювати до старту. І тут - БТРи!

Навпростець, без всякої дороги, підім'явши під себе два ряди колючого загородження, на бетонку виїхала пара БТРів. Один зупинився на початку злітної смуги, а другий - наприкінці.

- Льотчики підрулили літаки до виконавчого старту, побачили, що БТРи на смузі, і зупинилися, - розповідає далі Григорій Васильович. - Стояли-стояли, через деякий час вимкнули двигуни, вийшли з ІЛ-78, зайшли на стоянку, сіли в свій Ан-12, вирулили вже на ньому на смугу через третю перемичку і полетіли в Росію разом зі всією групою приймання з Енгельсу. Тут їм вже ніхто не заважав. На цьому закінчилася ця "епопея". А ось коли ми всі 13 лютого склали присягу на вірність Україні, то наступного дня мене та інших заступників командира дивізії до льотного табору не пустили. Зустрів взвод автоматників. Запитують про якісь нові перепустки, а 4 капітани з військової прокуратури ведуть у кабінет. Ну, Михайло Михайлович каже мені, що вони зі Смоленська вночі на "пазику" приїхали "по наші душі", і ось-ось за наказом Шапошнікова сяде літак з Москви, який по дорозі забере ще й наших "смоленських" начальників. Ми тоді ще підпорядковувались Смоленську, де стояв штаб 36-ї повітряної армії. Кожен заступник буде зустрічати свого безпосереднього начальника зі штабу армії та  відповідати перед ним за зроблене... Так у мене з'явився ось цей подарунок, - і Григорій Васильович зняв з руки годинник та показав на ньому напис "Подполковнику Потапчуку Григорию Васильевичу за успехи в боевой и политической подготовке от министра обороны СССР маршала авиации Шапошникова Е. И."...

...За півтора місяця до цих подій, у листопаді 1991-го, закінчилися великі, із залученням підводного флоту і майже всіх родів військ, військові навчання. 106-а дивізія на весь Радянський Союз показала себе найкращим повітряним з'єднанням. Під час цих навчань вперше у світі на оперативному аеродромі під Ніжином у стратегічні бомбардувальники завантажували "другий боєкомплект". Тобто на малопідготовлений для цього аеродром сіла група літаків, туди ж перебазували всю необхідну "наземку" (включно з ракетами Х-55), і там заправили та завантажили "борти". Пілоти-стратеги за тисячі кілометрів від Ніжина виконали поставлені завдання вчасно і на відмінно. За це маршал авіації Шапошніков нагородив цінними подарунками майже все керівництво 106-ї. Але всі нагороди з підписами та гравіруванням так і залишилися в сейфах у Смоленську і доля їх наразі невідома. Всі, окрім однієї.

- З групою офіцерів прилітає полковник Фурса Віталій Прокопович, головний інженер 36-ї повітряної армії, - продовжує розповідати про цей випадок полковник запасу Потапчук. - Зустрічаю його на аеродромі. Він сідає позаду в УАЗ і відразу запитує: "Ну что ты, хохол, наделал тут? С каким своим народом?" Але через хвилину-другу заспокоюється і каже, що з начштабу армії у добрих стосунках: "Він мені обмовився, що у нього в сейфі нагороди ваші за навчання залишились, так я твій годинник у нього і виманив". І дає мені коробочку з годинником. З цим подарунком і приїхав я в штаб. А там вже у кожного в кабінеті сидить по капітану. Спокійні такі, акуратненько розпитують, що і як. Я їм документи на літаки показую: ось на списання, ось акти щодо "бортів", ось здано на базу обладнання. Капітани насміхалися з нас. Ввечері доповіли "нагору", що на папері "де юре" виходить - все за законом, придертись нема до чого.

Генерал Михайло Башкіров та підполковник Григорій Потапчук разом з іншими офіцерами штабу 106-ї дивізії, які прийняли присягу на вірність Україні, того ж вечора дізналися, що їх відповідно до наказу Головнокомандувача Об'єднаних Збройних Сил СНД маршала авіації Шапошнікова звільнено з посад та позбавлено погонів за дискредитацію військового звання. Однак вже ввечері наступного дня вийшов Указ Президента України Леоніда Кравчука поновити всіх у військовому званні. Генерал Михайло Башкіров побував у Києві й привіз разом з Указом Президента України і наказ першого Міністра оборони України з новим штатом Управління дальньої та військово-транспортної авіації. Всіх було призначено на нові посади.

Ці типи літаків були на озброєнні Дальньої авіації України

Ці типи літаків були на озброєнні Дальньої авіації України

- А далі розпочався процес організації стратегічної авіації України, - згадує генерал Михайло Башкіров. - Військовим, хто не побоявся тоді стати на наш бік, дуже пощастило, що Міністром оборони України був саме авіатор, льотчик першого класу генерал-полковник Костянтин Петрович Морозов, людина грамотна та інтелігентна. Так от, він не віддав росіянам жодної авіачастини. Одразу створив на базі 24-ї повітряної армії Військово-Повітряні Сили України, а дивізії дальньої авіації своїм наказом поєднав в авіаційну групу дальньої авіації. Щоб окреслити масштаб подій, зазначу, приблизно 360 важких бортів ракетоносіїв та їхніх повітряних заправників були розташовані на величезній матеріальній базі трьох авіадивізій: 13-ї - в місті Полтава, 15-ї - в смт Озерне, і нашої 106-ї дивізії з місцем дислокації у місті Узин.

У новостворену групу стратегічної авіації України входило 45 військових частин по всій країні.

Генерал-лейтенант Біжан тоді був першим заступником Міністра оборони України і брав безпосередню участь в організації прийняття присяги у військових колективах дивізій стратегічної авіації. Приблизно за півтора місяця всі наші авіатори склали присягу на вірність Україні і доповіли Міністру оборони України Костянтину Морозову, що Дальня авіація сформована.

Юрій ЛАВРОВ «Військо України» №3 (139) 2012

Тепер ти знаєш!

Рейтинг: +2 Голосов: 2 1779 переглядів
Серафим Наждак # 10 серпня 2013 в 06:02 0
Башкіров - росіянин, Потапчук - українець
Олександр # 8 квітня 2015 в 02:56 0
Ось зараз читаю думку Башкірова про те, що саме ядерна зброя є справжнім гарантом суверенітету та безпеки держави... Дуже правильний дядько! Побільше б нам ТОДІ таких у війську - не було б ані окупації Криму, ані всякіх Лугандонів!!!