Примара бунту без регламенту. Слідами сесії 1 березня

Барани - не ті, хто проти влади.
Барани – ті, кого використовує влада.

Є свідчення, що 1 березня Іуда повісився. Весь місяць березень окутаний містицизмом, треба бути уважними і 1, і 13 березня. А хто народився 21 березня - у того є всі шанси стати п'яницею. І з цим треба щось робити, сходити до ворожки і «поставити захист». У березні і коти починають гульбища і бійки, тільки не за владу й політику, а за своє: за домінанту власного біологічного інстинкту, перевагу одного кота над іншим. І гульбища їхні відбуваються абсолютно не по регламенту, бо коти його ще не написали, на відміну від міської ради. Можливо колись це станеться, коли ними буде керувати такий розумний кіт, як Бегемот, що був слугою у Воланда («Майстер і Маргарита»).

Невідомо, що спрацювало 1 березня у голові голови - чи природний інстинкт, чи дурість - коли він вирішив у день сесії міської ради 1.03.2013 використати на цей раз уже пенсіонерів - ветеранів праці у якості «заградительных отрядов» на захист свого «бренного тепа». Бідолашні ветерани до пуття й не зрозуміли своєї місії у цей день, не розуміли, чим і як вони можуть допомогти Беркуту. Вони з'явилися по телефонному дзвонику робітників міської ради, це ті члени команди голови, що своєю дурістю оточують його розумність. Справа в тому, що голова подумав, що на міській сесії буде бунт прилучан - жителів вулиць, будинки яких скоро можуть завалитися від руху важковагового транспорту.

Вже по традиції всі прилучани які висловлюють свій протест недолугим рішенням влади, збираються біля пам'ятника Т. Шевченку, а їхні «вороги»-опоненти - на протилежному боці, біля стін міської ради. Так «вороги» і стояли 1 березня перед початком сесії. Їхні табори розділяла дорога, рух транспорту, світлофор, різні погляди на життя, різна любов та повага до впади, різне бачення майбутнього. Нагадує сюжет історичного фільму, коли перед початком битви вранці ворожі табори зустрічають один одного грізним мовчанням в очікуванні команди починати бій – наприклад: «За Русь!», «За царя и Отечество!». «За Родину! За Сталина!», а може просто «Банзай! За Беркута!».

Цього року ніхто не кричав з вікон міської ради, не давав команду пенсіонерам трощити опозиціонерів, але щось негарне відчувалося в повітрі, якийсь присмак громадянської війни. А хто ж провокує протистояння громадян одного міста? Ясна річ - міський голова, який вже не розраховує на міліцію, вирішив стравити прилучан між собою, бо побоявся, що незадоволені його владою прилучани винесуть його разом з кріслом із сесійної зали. Повірте мені, не було навіть думки про це напередодні сесії. Але коли ми побачили натовп пенсіонерів - ця думка у нас з'явилася, і більше вона не покине наші гопови. Коли пенсіонерів спитали, по якому питанню вони сюди прийшли, вони відповіпи: «Нам подзвонили, сказали прийти і стояти біля міської ради, чекати, що скажуть далі робити», - при цьому вони сором'язливо відводили очі вбік.

Якби ці два натовпи пішли один на одного, «програли» б пенсіонери: їх хоч і більше було зігнано на допомогу голові, але невдоволені були молодші. За цю провокацію хто б відповів? Агонізуючий голова, а тому приміняти до нього вже треба кримінальні статті і на цю подію треба вже реагувати правоохоронним органам.

Є ще одна невеличка обставина, що, на мою думку, підсилювала очікування страху міського голови - це намір приїхати до Прилук в день сесії Олега Ляшка - давнього «друга» та «прихильника» Беркута. Останній його теж «поважає» і часто згадує, як тільки його починають питати про побудову школи №1: як трапилося, що грошей вже немає на обіцяну школу і т. д. Слава Богу для голови, він має на кого перекинути всю відповідальність за недофінансування будівництва - саме на Олега Ляшка, якому вже терпець увірвався чути звинувачення Беркута у свій бік. Їхня зустріч ще попереду, тому, ветерани праці, не розхолоджуйтеся, вас скоро знову будуть використовувати. Як тільки голова почує про приїзд депутата ВР і про те, що у когось на вул. Перемоги хата репнула і впала, піднявши клуби диму, як на Фукусімі.

Коли жителі – ті, що прийшли захищати свої будинки - хотіли потрапити до сесійної зали, до них був примінений регпамент, наче сльозогінний газ для демонстрантів. Це зброя голови від усіх нападів, це його щит і меч, яким він себе боронить від присутніх на сесії прилучан. Суть регламенту: аби потрапити до сесійної зали, треба заздалегідь написати принизливу заяву: «Прошу Вас, шановний, дорогий Юрію Володимировичу, дати свою згоду на мою присутність на сесії по питанню...(і т. д., кого що турбує)». Далі, цього ще недостатньо. Ще треба, щоб депутати, яких ви самі обрали, теж дали згоду на вашу присутність. А якщо вас допустять і вам дадуть слово озвучити свою проблему, то не дай Боже ви не вкладетеся у свої хвилини, вас миттєво буде «гасити» своїм голосом Т. Клименко - очільниця освітян. У неї така місія на кожній сесії, вона отримує непримітну команду Беркута - чи рухом голови, чи поглядом - і кидається на виступаючого з лементом: «Регламент!». Якщо ви дивитеся сесію міської ради в запису по телевізору і чогось не розумієте, але чуєте чийсь вереск - то це голос «ее, родимой», який ні з чим не сплутаєш. Гучніше кричать хіба що ті, хто продає харчові вироби на пляжі, наприклад: «Беляши, чебуреки, пахлава, кукуруза!!! Очень недорого!!!». За нею ще підпрягаються директори шкіл, депутати Ященко, Бурлаку, а якщо зовсім «хрінові» справи у них, то допомагають «братья по разуму» депутати-соціалісти. Вікторія Сак може навіть почервоніти, це не дуже суттєва для горлопанів підтримка, але ж це робить їй честь. Червоніти на обличчі - це риса людини, що саме відрізняє її від світу тварин.

Такий регламент був запроваджений одразу ж, як прийшов Беркут на прилуцькі пагорби, і цей регламент йде врозріз статтям - як Конституції України, так і Закону «Про місцеве самоврядування», де говориться, що будь-який член територіальної громади має право брати участь в роботі сесії. Команда голови, яка переписує під Беркута Статут міста, хай перепише і цей регламент-маразм. Коли ми без запрошення голови припремося до його домівки, тоді він має право нас не пустити до себе, тим більше, що «в доме врага кушать не принято». А сесійна зала - це наша спільна власність в якій працюють найманці громади і до яких треба звертатися не з мольбою «Просимо Вас, шановний Юріє Володимировичу, допоможіть нам», а з вимогою: «Ми тебе найняли на роботу до себе - то і працюй, а не либу дави, ми не барани, і не забувай, що телебачення - це теж наша спільна власність, а не канал «полного морального разложения», який фінансується більше, ніж очисні споруди та швидка допомога, разом узяті».

Апе всіх перевершив на цій сесії заступник міського голови Мисан Г. В., який хоч і заслужений педагог, але не зрозумів однієї істини - прилучани, які захищають свої житла, вже давно не потребують ні «сценаристів», ні «поводирів». Вони вже давно не сліпі, яких водить поводир, і скажуть так, як не скаже вже жоден сценарист, а тому заступнику гопови вони взагалі не дали слова, криками «Ганьба!» посадили його на місце.

То постає питання: хто ж у кого «поводир»? Прилучани вже давно живуть окремо від влади, а в міській раді сидить головний «поводир», який водить на мотузці своїх замів, помічників, членів виконкому, ветеранів. Вчора «поводир» прикрився педагогами, жінками та дітьми, сьогодні покликав собі на підмогу ветеранів праці... А завтра ким буде прикриватися - ветеранами війни? Так вони йому вже не допоможуть в силу свого здоров'я, їм би самим хто допоміг, ну хіба приїде до них додому до кожного Вікторія Сак, аби взяти «актуальне інтерв'ю», і вони його дадуть, виконають свій обов'язок, вже вкотре, апе не відчують, що їх знову використав головний «поводир», аби зберегти своє крісло під своїм тілом.

А хто не досидів до кінця сесії 1 березня, той пожалкує, бо в кінці її роботи відкрилася ще одна «героїчна сторінка» із життя членів команди голови - виявляється, секретарю міської ради «ничего не чуждо» із всіх принад земного життя. Він теж може «розслабитись» у «Хрущовці» та обкласти і послати всіх і кожного. Отака халепа у нас: у непитущого, майже, голови команда з синіми носами! Де густо, а де пусто, а проте це вносить неабиякий колорит в наше життя, нам з ними не нудно та весело, у всякому разі, їх приватне життя ніхто не обмежує регламентом.

Ольга КОСТЮК. «В двух словах» №10 (989) від 7 березня 2013 року