Культура человека определяется количеством потребляемого мыла.
В.И.Ленин
Герой фільму «Берегись автомобиля», роль якого зіграв актор Євстигнєєв, сказав фразу: «Ну что, друзья, а не пора ли нам замахнуться на Вильяма, понимаешь ли, Шекспира». Тема театру, музики і, взагалі, всієї прилуцької культури з її «храмами», «под-ножками», «грязью и толпой», тісно пов’язана з освітою, тим більше, що багато у них спільних дійових осіб. На прохання читачів газети та користувачів сайту спробуємо наступити на наступну «соціальну міну» під №2, на тему культури, після чого міській владі ще більше заціпить рота, зате ще більше розв’яже язики мешканцям міста, що і буде дуже позитивним моментом: люди читають, думають, говорять, а тоді почнуть діяти. Реагування міського голови на попередню публікацію – ніякого, роблять вигляд, що не читали, і що цієї публікації взагалі не було. Це теж позитивний момент, значить все, що було написано, – правда, а оргвисновки не роблять тому, що міська влада з її представниками нагадує відділ зоопарку, де живуть змії та плазуни – серпентарій. Всі в одному клубку переплелися, не зрозуміти, де голова, а де хвіст – все закручено, схвачено, спільними хабарами пов’язано, членів клубка не видають, бо якщо один виповзе – заложить всіх.
Так вони і будуть триматися до кінця своїх днів, поки ти, прилучанин, своїм виборчим бюлетнем не покладеш цьому край. Але життя хабарникам підпортити можна, уявляєте, які схеми тепер буде приміняти героїня попередніх публікацій, поки до неї, через заплутану мережу агентів, попаде хабар? Це великі нерви, можна навіть закінчити у неврологічному відділенні, куди «по традиції», як у «відстійник», попадають різного сорту керівники, якщо «запахне смаленим», тоді вони одразу всі хворі і «пошатнувшееся здоровье» прагнуть відновити саме в цьому відділенні. На порозі їх завжди чекає з розкритими обіймами завідувач цього відділення. Віддаси, шановна пані К., все, що нажила, бо тобі до нього ще вмитися треба. Але про це потім.
Давайте згадаємо щось приємне, з далекого минулого нашого міста, коли ще не правив ним «рожевий Бетмен». Не знаю, чому наш театр називається зараз «міським Будинком культури»? Так, наприклад, у Ніжині театр набагато менший, але він театр, а не будинок культури. Центральний район міста до цього часу називається Театр. Згадайте незмінного директора театру – Екзарова Оника Григоровича, світла йому пам’ять, це була брендова фігура міста, його візитна картка. Завдяки його керівництву кого тільки ми не бачили і не чули, артисти союзного значення від нас не вибували. Міський голова приїжджий, а якби жив тоді у нашому місті, то прагнув би до тих стандартів. А про Оника Григоровича ніхто зараз не скаже поганого слова, навпаки, згадає свою молодість та якийсь кумедний випадок, пов’язаний з ним. Ніхто не скаже поганого слова і про Дубовика, у народі «Сан Санич», який теж, по-людськи, керував театром. «Агов! Сан Санич, ти ж молодий і, дякувати Богу, живий, ти де?» А вижили, бо не балотувався у депутати міської ради від соціалістів, команди міського голови, а «культурі міста – теж соціаліста!» На жаль, кожен, хто не почепив цього «клейма» на шию перед виборами, – програв і «был изгнан», справжній тобі містичний артефакт, відсутність якого приносить всім, хто від нього відмовиться, біду. Сан Санич в ноги не падав і не лементував, гроші не збирав на кольє для пані К., без якої голова не зробив жодних кадрових перестановок, «суточний радник» і тут не гавила. Одночасно з ним пішла з роботи і сам керівник відділу культури Світлана Бірюзова, яка професійно та самовіддано виконувала свою роботу. Міський голова так і сказав, коли вручав їй почесну ювілейну грамоту 25 вересня 2010 року, а вже на другий день після виборів сам їй запропонував написати заяву про звільнення. У нашому місті так прийнято – «за самовіддану працю» тебе позбавлять самої праці. Вона теж припустилася тієї ж «помилки» – не попросила «клейма» команди перед виборами, тільки рожевий прапор у нашому місті являється перепусткою в життя. Далі підійшла черга її чоловіка – Анатолія Івановича, на той час директора музичної школи і найкращого баяніста нашого міста. На вибори він теж йшов без «клейма». Міський голова насилу дочекався, коли у нього закінчиться контракт.
Далі добрався і до Печеної Т.І. – директора бібліотеки, теж звільнив, а поставив замість неї вчительку – подругу пані К., яка на цій посаді ще встигає працювати в школі №13. Директора дитячої бібліотеки Лукаш «помилував» – перевів на рядового бібліотекаря. Не втримався на посаді і Артем Аніщенко – керівник молодіжного театру «Новий театр», який сам його і створив. Новий директор театру – педагог Лук’яниця Т. В., зробила «зачистку своєї території», звільнила його, бо кому потрібен театральний геній, до високих стандартів якого їй самій ніколи не допхатися? Всіх цих висококваліфікованих працівників культури прилучани добре знають і, коли по них проїхала репресивна машина «розвинутого соціалізму», обуренню їх не було меж. Під стінами мерії пройшов мітинг на їх підтримку та збір підписів. Хтось почув? Самі ми винні, прилучани, коли «из грязи да в князи» обрали міського голову. Люди, яких він звільнив, дійсно були профі своєї справи: і освіта у них була відповідна (літаки у всякому випадку не вивчали), і велике бажання працювати, про що свідчать багаточисельні відзнаки та нагороди. Зараз на їх місцях якщо і сидять дипломовані люди, то сенсу з тих дипломів? Бажанням не горять, досвіду ніякого, відповідної освіти теж, йдуть по готовому «накату», що залишили попередники. А що робитимуть, коли закінчиться ця інерція падіння? А що вона закінчується, тому є підтвердження – ціла низка фактів: зникли назавжди такі всеукраїнські фестивалі як «Театральна осінь». «Конкурс акторської майстерності ім. М. Яковченка», «Мистецькі барви», «Історія одного села» (започатковані М.Бабієм). Зник навіть «Миколин ярмарок». Міського голову, мабуть, дуже дратує це ім’я, бо це ім’я його попередника, якого він сприймає, як «ужас, летящий на крыльях ночи». Нагадаю, щодо геніального нашого земляка – Миколи Яковченка, мер сказав фразу, яка його характеризує як фанатичного тверезника: «Нічого рекламувати цього п’яницю». Часом і не знаєш, що краще, такі геніальні п’яниці, чи такі тверезі бездари? Зникла «Школа екскурсоводів», невідомо чи буде діяти програма, розроблена «старою командою» (Бірюзова, Риженко, Печена, Лукаш, Зоць, Єременко) по втіленню нового життя в будівлю школи №4. Урочиста хода на День міста, це теж проект «старої команди», а те, що зараз з тією ходою, нагадує паради епохи Брежнєва, головне, зробили трибуну, щоб народ бачив своїх місцевих «царьків» на підвищенні. Краще зробили б хоч маленьку сцену на Центральній площі з того матеріалу, що пішов на партійну трибуну. Ви не помітили, що все, що відбувається в місті, проходить на Театральній площі? Це тому, що східці театру вигідно використовувати як сцену. Мер чекає, що сцену побудує меценат, а хіба своїх не «заробили»? Уявляєте, наш мер – меценат! Ми і не уявляємо, а знаємо, що мер – багата людина, а якщо підтягне статки своєї «конструктивної більшості», які вони заробили за час керування містом, то на ті гроші можна побудувати не тільки сцену, а й мармурове «лобное место», як у Москві на Красній площі, «дабы другим не повадно было».
Далі, шановні, подивіться у що перетворюються ярмарки, які, ще кілька років тому, проходили на найвищому рівні. За цей рівень тодішня заступник мера з гуманітарної сфери також була знята з посади міським головою. Ну не любить він розумніших за себе! Щоб виглядати розумним, треба зібрати навколо дурніших за себе, тоді на їх фоні сам виглядатимеш геніальним. Останній ярмарок на Масляну нагадував великий заплив у промерзлій воді, небагаточисельних її учасників, в основному з китайським товаром. Головне взяти плату «за містове», а гумові чоботи в послуги організаторів не входять.
Театр – храм культури, який починається з вішалки. Подивіться, у що останнім часом перетворюється цей храм? Люди до залу заходять одягненими, в шапках, ніхто із жінок не перевзувається в елегантні черевички, як це було раніше, мобільні телефони ніхто не відключає, жуйку ніхто не забороняє, видача запрошень на безкоштовні концерти нагадує «ходинку», коли при роздачі грошей, під час коронування царя, загинули люди. У коридорі стоїть сморід від туалетів (ніхто не платить, то ніхто і не прибирає, а випадково, зайшовши до кабінету директора, можна почути її вереск: «Як ви мене всі за...» і тупотіння її ніг по підлозі, ну як це буває при істерії. Пам’ятаю її перше інтерв’ю, в якому вона обіцяла, що обов’язково буде хор та оркестр народних інструментів, тільки незрозуміло, чого в хорі співають не прилучани, а жителі навколишніх сіл, наприклад, з Гніденців. Свої учасники вже не мають бажання ходити на репетиції, коли їх заміняють на іногородніх. Колективи, які не в штаті театру, платять за оренду приміщення, безпосередньо директору, а куди гроші йдуть далі? Театр живе за рахунок концертів, точніше за оренду залу, ці орендні гроші повинні йти не на заробітну плату, як це робить директор, а на покращення матеріально-технічної бази. А куди тоді йдуть бюджетні кошти, що призначаються суто на заробітну плату робітникам театру? А чому отримується заробітна плата водія автобуса, який вже давно стоїть на приколі? Може той водій і не знає? Правди нікуди діти, раніше колектив театру це була згуртована і цілеспрямована команда, розбіглися всі «мов мишенята».
А що думає завідувачка відділом культури міської ради, у народі лагідно – «стюардеса»? Та вона, бідолашна, донедавна і не знала, що таке «дует», а що таке «квартет». Ніхто не каже, що Ірина Станіславівна, вона ж студентська подруга доньки мера, родом з Волинської області, є нерозумною, навпаки, всі студентські роки, вона була як старша сестра для доньки мера, все робила за неї. Ну а тепер наша культура міста розплатилася за ті студентські послуги її призначенням. Ну не було серед прилучан більш гідної за неї на цю посаду. До речі, при Беркуту майже не проводяться конкурси на заміщення вакантних посад, а якщо і бере на роботу по своєму списку, то по контракту, дуже корисно для нього, якщо в разі хтось надумає шукати правду і відіб’ється від його кошари, контракт переривається або не продовжується, і в суді не доказати. «Розділяй та володарюй!» – його основне кредо, яке і загнало всіх в одне управлінське стійло, у всіх на шиї короткий повідок, за який смикають, коли потрібно йому. Вищий пілотаж психології! Ну, а пані Книш І.С. поступово перетворюється на грубувату дамочку, яка не звертає увагу, що Прилуки перестали вже отримувати призові місця в області, якій нецікаво ходити на ті заходи, що сама організовує, і яка до цього часу не перервала свій зв’язок з отриманою освітою в інституті авіації, наполегливо вивчала пісню до Нового року «Под крылом самолёта о чем-то поёт...», але не вивчила до кінця слова і зробила всіх нас щасливими, а це б було єдине, що поєднало її з культурою, на жаль, не судилося.
Ще одна невдала перестановка кадрів – новий директор музичної школи, яка починає входити в історію культури міста, як дратівлива та непередбачувана керівниця, яка тільки і знає, що роздавати догани своїм викладачам. Дійшло до абсурду, колишній завуч музичної школи подала до суду заяву, про визнання незаконними дій з боку директорки, і суд виграла! Догана незаконна, пані Догана! Нащо тратиться час та гроші викладача? Щодо рішення суду першої інстанції сказала так: «Суд мені не указ!» Де ваша висока духовність, яка супроводжує Ваші музичні твори, які Ви створюєте явно не в ті хвилини, коли вигадуєте наступну догану. Чого Ви такі злі, чи не витримуєте випробування владою, чому переслідуєте колектив викладачів, який буде дуже щасливий, коли Ви покинете директорське крісло. Не пийте багато кави – вона збуджує. Досягнення нашої музичної школи незаперечні, і заслуга в цьому – колективу викладачів, які без вчасних зарплат йдуть і навчають наших дітей, і не дивлячись на догани «лине вічна музика з вікон школи, і якій байдуже до самодурства земного».
Якщо підійти з точки зору психології, що є основною професією пана Беркута, то люди мистецтва мають зовсім іншу організацію психіки – вони дуже чутливі до грубості, вразливі до хамства, у них тонкий склад душі – то хіба гуманно з боку влади так хамаркати душі служителів мистецтва? Ходити перед камерами та зривати простирадла з мистецьких творів, зроблених за гроші мецената – це не означає їх розуміти. Бо про яке розуміння мистецтва йде мова, коли по представниках цього мистецтва у нашому місті проїхав «бульдозер мера».
Є ще одна цікава деталь – краєзнавчий музей та школа мистецтв працюють в нормальному режимі, бо їх там не «проштормило» кадровими змінами, ну а якщо туди втрутяться «професіонали від влади», то «вродять верби» і там.
Хочеться віддати належне всім творчим колективам, які є народними і просто аматорськими, які своїми зусиллями і формують культурний ореал нашого міста. Хочеться побажати їм усім адекватного до них ставлення з боку влади, чого останнім часом ми не спостерігаємо. Меру не подобаються ні фестивалі (окрім духовних), ні конкурси. Отримати сцену театру можна тепер тільки за гроші. Цікаво, це він піклується про збереження матеріально-технічної бази театру, чи тут спрацьовує бажання комусь насолити? Фестивалі та конкурси, як сироти, просять прихистку на сценах то ЦТДЮ, то педагогічного коледжу, скоро будуть – і в залі агроколеджу, а то й в Дідівцях. Дивує та обурює те, як Беркут ставиться до всіх культурних заходів, які проводять не міський відділ культури, а члени тієї «звільненої старої команди» працівників культури, як вони вже його «бідного» дістали! Своя «стюардеса» десь літає в захмарних мріях, а цим тільки й подавай сцену театру, знову щось вигадали! «А я вам не дам сцену!», – щось на зразок цього він відповів організаторам фестивалю «Мрій-Дім», на який запросили з Києва театр ім. І. Франка. Така відповідь поставила під загрозу проведення всього фестивалю. На його думку, такі заслужені та знані в усьому світі артисти, як Бенюк і Хостікоєв, нехай почекають зі своїм солдатом Швейком та декораціями до нього, або нехай розгортають свій театр у сільському клубі села Заїзд, «там вам якраз пряма дорога на Київ».
Дивно, як ще КВК проривається на сцену – мабуть, Беркут боїться молоді, аби менше його висміювала. Організатори і шанувальники театру сподівалися до останнього, що фестиваль пройде на сцені театру, а не десь на сільських клубних підмостках. Але не сталося. Не дивлячись на великі перепони, фестиваль все ж таки відбувся на маленькій сцені ЦТДЮ. Пропоную наступного разу брати штурмом театр, бо це – наше місто, наш театр, а не «пересувна кібітка повітряних сил Беркута». Задумайтесь: хто він для нас такий, по великому рахунку, аби диктувати, як нам жити і як проводити своє дозвілля? Сільський зайда (з 1989 року), якого помилково обрала залежна від нього частина населення міста, а потім найняла його на роботу; і який не веде себе достойно у чужому йому місті, бо він не ріс із знайомим всім нам з дитинства ароматом м’яти та тютюну, і не йому в старості вдихати аромат п’янкого бузку, який посадив меценат, а не він. А якщо посадить – то не за свої кошти.
Культура контролюється та регламентується владою повністю, а точніше сказати, влада нахабно втручається в процес культуротворення нашого міста, і в плани «осла, козла и косолапого мишки» не входить «личная и творческая свобода», до якої так прагне наша молодь і в задумах якої – велике бажання продовжувати мистецькі традиції Прилук, які були ще задовго до прильоту «зальотної стюардеси» та беркута. На думку Ульянова та Беркута, треба частіше мити руки з милом, щоб на тому і закінчувалася вся наша культура. А для повного щастя, то можна і дустом у театрі потрусити, особливо в туалеті – може, заб’є сморід, а одночасно виб’є всіх артистів зі сцени, а глядачів – із партеру. Нехай залишиться одна «вєшалка», з якої починався наш театр, тією вішалкою він і закінчиться. Слово «вішалка» асоціюється зі словом «шибениця», а завдяки глибоковіруючому Беркуту на весь культурний простір нашого міста накладено ним великий хрест в прямому та переносному значенні. А як не крути, з одного хреста виходить дві шибениці.
Насамкінець згадала анекдоти про літаки та стюардес: міський голова нагадує АН-2 – у простонародді «кукурузник» - який в силу свого металевого розуму та конструкції не може піднятися на висоту, на якій літають «Боїнги», від природи не дано. А керівниця відділу культури – стюардеса на тому «кукурузнику», яка тільки роздає паперові пакети тому, кому вже блювати хочеться від такого польоту. А коли літак потрапляє у повітряні ями – турбуленс, - вона звертається до пасажирів: «Прошу всех пристегнуть ремни, обхватить голову руками, сейчас мы с вами увидим фокус!», і при цих словах на очах у пасажирів відламується спочатку праве, а за ним і ліве крило літака, а пасажири – в даному випадку ми з вами – тільки й встигаємо подумати: «Нічого собі фокус!»
А якщо серйозно, то звертаюся до правоохоронних органів, аби отримати від них відповіді на наступні питання:
- Як оприбутковуються кошти від оренди зали та сцени у МБК та ЦТДЮ?
- Чому ці кошти часто використовуються на виплату заробітних плат, а не на поповнення матеріально-технічної бази цих установ комунальної власності?
- Куди в такому разі використовуються бюджетні кошти, що цілеспрямовано виділяються на зарплати?
- Куди йдуть кошти в цих установах, які збираються за проведення церемонії весіль, що відбуваються часто, і ціна на які – 200 гривень і вище, а при цьому видається якийсь папірець без печатки, замість корінця прибуткового касового ордера? Чи там діє знову приватна фірма?
- Куди витрачаються спонсорські кошти відділом культури?
- Чому не надається приміщення МБК для проведення різноманітних фестивалів та конкурсів?
З великою повагою до всіх земляків-прилучан Ольга КОСТЮК.
Газета «В двух словах» №15 від 12 квітня 2012 року
